Існуючі нормативно-правові документи, а саме наказ МОЗ від 19.10.2015 № 681 «Про затвердження нормативних документів щодо застосування телемедицини у сфері охорони здоров’я» передбачають два напрямки організації телемедичної допомоги, які умовно можна позначити як адміністративний та технологічний.
На теперішній час левова частка описової інформації приділяється саме технологічному напрямку. Ця модель надання телемедичної допомоги передбачає використання спеціального програмного забезпечення, яке можна віднести до класу медичних інформаційних систем, точніше – до їх складових компонентів. Використання технологічної моделі телемедичного консультування можливо за умови створення та функціонування єдиного медичного простору, впровадження електронної медичної картки та функціоналу використання електронного цифрового підпису лікаря на усіх рівнях надання медичної допомоги. Без сумніву, це є перспективою на найближчі роки, але саме в умовах сучасного життя функціонування такої моделі значно обмежено.
У свою чергу, для реалізації адміністративної моделі надання телемедичної допомоги, технологічні умови на більшості території області є задовільними. Залишається лише визначити управлінськими та методичними документами алгоритми взаємодії між складовими такої системи.
Слід зауважити, що на сьогодні поняття телемедицини дещо дискредитоване серед пересічних лікарів-практиків. Цьому сприяли:
Проблема_1. Стереотип корифеїв: «Лікар має бути біля ліжка хворого». 
Проблема_2. Попередні спроби впровадження телемедицини з 2010 року – наказ МОЗ 26.03.2010 № 261, який є чинним та не зазнав змін поряд з прийняттям іншого, дублюючого, нормативно-правового акту – Наказ МОЗ № 681 від 19.10.2015, що посилює невизначеність у цій галузі. 
Попередні спроби впровадження телемедицини мали декларативний, а отже недостатньо вагомий вплив, що сприяло ставленню до неї на пересічному рівні як до чогось неефективного.
Проблема_3. Невиправдано висока увага, на той час, до дистанційної електрокардіографії. Так, з технічної точки зору, електрокардіографічне дослідження було найпростішим масовим (й на ті часи – майже єдиним) для реалізації передачі сигналу на відстань. Перші дистанційно-діагностичні кабінети передавали ЕКГ за допомогою телефонних мереж навіть без перетворення сигналу у цифровий вигляд! Але електрокардіографія є доволі розповсюдженим методом діагностичного дослідження й виконувати первинне трактування її результатів лікарі первинної ланки мають вміти, що затверджено Наказом МОЗ № 72 від 23.02.2001 «Про затвердження окремих документів з питань сімейної медицини» де визначено «Кваліфікаційні характеристики лікаря із спеціальності загальна практика – сімейна медицина», які затверджують, що лікар ЗПСМ «Вміє знімати ЕКГ, має уявлення про типові зміни електрокардіограми», та «Кваліфікаційні характеристики медичної сестри із спеціальності «загальна практика – сімейна медицина», де також затверджено, що медсестра ЗПСМ «Знає клінічну і електрокардіографічну діагностику загрозливих для життя станів». Результати ЕКГ, які викликали сумніви у пересічного кваліфікованого лікаря, є доволі рідкісними й, у більшості своїй, не створюють безпосередньої загрози життю (яка могла б бути виправданням для закупівлі високовартісного, на той час, обладнання). Таким чином, впровадження дистанційної електрокардіографії не набуло широкого впровадження у 2008-2010 роки, бо було на той час фінансово недоцільним. 
Отже, для досягнення результативної діяльності телемедицини необхідно, на теперішній час, адміністративним методом побудувати систему, в якій телемедична консультація мала б таку практичну вагу та застосування, як й звичайний прийом фахівця. 
Звісно, це можливо не в усіх випадках (див. Проблема_1). Тому потрібно чітко визначити перелік показів до телемедичної консультації, при чому він має бути адаптованим до кожного ЗОЗ з урахуванням наявної діагностичної апаратури, яка надає результати досліджень у цифровому вигляді. (Тобто, якщо в закладі є рентгенапарат з цифровою обробкою зображення – то такий заклад може запитувати телемедичні консультації, які передбачають висновок щодо рентгенологічного дослідження. Якщо у закладі рентгенапарат лише плівковий – то ні).
Вочевидь, можливості телемедичного консультування будуть мати максимальний попит у випадках, коли найбільш важливим є перегляд віддаленим фахівцем результатів інструментального дослідження, що зафіксовано у цифровій формі. Наприклад, чи виправдано, коли людина з важкою кістковою патологією або наслідками травми, змушена долати велику відстань – їхати у інше місто (обласний центр) до фахівця лише для того, щоб той подивився її рентгензнімки? 
Ринок медичної апаратури зараз розвивається дуже активно, особливо у напрямку оцифрування результатів досліджень. Наразі вже доступні цифрові мікроскопи, ендоскопічні апарати з функцією відеозапису, у закладах ЗОЗ широко використовуються цифрові рентгенапарати, мамографи, ЕЕГ тощо. Тобто, передача ЕКГ на відстань – це було цікаво у 2010 році, але зараз можливостей набагато більше!
Ще одна точка адміністративного впливу на впровадження телемедичних консультацій є банальна організація власне процедури консультування. На теперішній час наказом МОЗ від 19.10.2015 № 681 затверджена облікова документація щодо телемедичного консультування, але яке вона має практичне застосування? Чи дорівнюються форма № 002/тм «Висновок консультанта» до форми 028/о «Консультаційний висновок спеціаліста» в плані як корекції клінічної тактики для пацієнта так й обліку роботи для лікаря, як додаткового навантаження? 
У цьому випадку доцільним був би алгоритм, при якому лікар, що надав заявку про телемедичну консультацію й отримав висновок віддаленого фахівця електронною поштою, роздруковує його та ставить на ньому власну візу та печатку, затверджуючи тим самим ідентичність друкованої копії та оригіналу, що надійшов від віддаленого фахівця. 
В наступному, рекомендувати використовувати у медичній практиці лікарів-замовників консультації візовані висновки телемедичної консультації з тими ж повноваженнями, як й звичайні консультаційні висновки спеціаліста.
Отже, для організації запитів телемедичного консультування, у закладі охорони здоров’я постають задачі:
– Затвердити мережу закладів, які використовуватимуть можливості телемедицини та їх ролі в цій системі: консультант або клієнт;
– Визначити відповідальних осіб: власне консультантів та працівників телемедичного кабінету, що будуть моніторувати надходження заявок;
– Обладнати автоматизоване робоче місце (конкретний комп’ютер з доступом до мережі Інтернет з встановленим програмним забезпеченням – ОС, антивірус, поштовий клієнт, Скайп, програми перегляду DICOM-зображень та відео та ін.);
– Заклади, що надають телемедичну консультацію, мають визначити за якими клінічними випадками (й за умови якого обсягу наданої клінічної інформації) їх фахівці візьмуть на себе відповідальність надавати висновки;
– Заклади, зо запитують телемедичну консультацію, мають затвердити перелік показів (тобто, з якими висновками телемедичних консультантів згодні не заперечувати та використовувати для корекції клінічної тактики лікарі саме Вашого закладу) до телемедичного консультування, адаптовані для даного закладу з урахуванням його наявної цифрової діагностичної бази (можливо, з попередньою тестовою передачею файлів).
Обґрунтовано визначивши межі застосування телемедичної консультації, порядок її здійснення та використання отриманих висновків можливо закласти підґрунтя для функціонально-спроможної системи телеконсультування. 
Зважаючи на особливості ситуації в плані впровадження дієвої системи телемедичних консультації, запрошуємо висловлювати свою думку у коментарях.